Коворотній Іван Андрійович
 | | Іван Андрійович Коворотній |
| Другий сюрприз доля піднесла Івану Андрійовичу в 1949 р. З 1 Вересня цього року він був призначений директором школи №8, яка крім номера нічого не мала. Приміщення було - двокімнатна хатка. Учнів - два комбіновані класи. Колектив школи 4 працівники і директор школи, техробітниця. Треба було все починати нуля, створити учнівський колектив,щоб класів у школі навчалося сім (адже школа семирічна), створити і виховати колектив працівників школи, об’єднати в єдину ланку, яка стала б опорою і надійним помічника директора школи. Нарощуючи кожен рік по класу з проблемою семирічки Іван Андрійович справився швидко. Через три роки в школі вже було сім класів. Свою назву семирічної школи вона вже виправдовувала. А раз збільшилась кількість класів, то й збільшився педколектив школи. Але залишилась одна з головних проблем - де ж розмістити контингент школи? Тут, тимчасово, вирував колгосп - на навчальний період давав свої приміщення. Навчання проводилось в дві зміни, та часто при гасовій лампі. Треба було щось будувати. А коштів нема. Спочатку прибудували (за допомогою батьків) один клас (тепер майстерня). Там одну стіну забили трухлявим деревом, а дві стіни зліпили з глини і соломи (топтана ліпка).
Ці стіни взимку були завжди мокрі, а в більший мороз покривалися інеєм. Такі умови не давали спокою директору школи. Адже трималось на ньому і навчальний процес, і матеріальні негаразди.
А по штату в школі не було ні завуча, ні піонервожатої, ні завгоспа, ні бібліотекаря. Було важко. Але Іван Андрійович невтомно працював, долаючи всі перешкоди, щоб школа давала дітям міцні знання, щоб зростав її авторитет.
Батьків учнів турбувала незадовільна матеріальна база школи. Іван Андрійович зумів організувати батьків для вирії цієї важливої проблеми - будівництва школи. Було проведено загально шкільні батьківські збори, на яких активно обговорювалося питання розширення школи за рахунок побудови нових приміщень. На зборах було прийнято рішення про те, щоб підняти клопотання перед Міськвно і правлінням школи про школу. Після цього клопотання, коли дали допомогу і ми приступили до будівництва чотирикімнатного приміщення(де зараз молодші класи). Але грошей нам виділили лише таку суму, щоб вистачило заплатити майстрам, які зводили стіни з ракушняка.
Всі останні роботи виконувалися силами педколектив, батьків і частково колгоспу. Але народна мудрість говорить: «Легко слово мовиться, та не завжди легко діло робиться». Отже зрозуміло, що поки йшло будівництво, Іван Андрійович багато сил і енергії. Але приміщення побудували. Постала проблема з меблями. Не встиг він заспокоїтись, як тут виникла нова низка проблем. Школа стала восьмирічною. Потрібно обладнати майстерні, бібліотеку, їдальню чи буфет, спортзал. Значить потрібно знову концентрувати сили для нового будівництва ще одного приміщення. Цього разу нам трохи більше допоміг колгосп. Дуже важко було, але побудували й друге приміщення. Розмістили все, що потрібно для нормальної роботи школи. Далі пішло будівництво господарських будівель. І так усі 27 років не знав спокою Іван Андрійович, створюючи матеріальну базу школи, школа- це добра пам'ять, яку він залишив для людей.
Разом з тим, Іван Андрійович тримав на належному рівні навчально-виховний процес, дбав про поліпшення культурно освітньої роботи в мікрорайоні школи. Іван Андрійович будучи на пенси підтримував зв'язок з школою. Він любив школу, адже скільки здоров’я він уклав у неї знав лише він.
| Іван Андрійович Коворотній народився в м. Ніжині в бідній багатодітній сім’ї 10 червня 1916 року.
Батько пропрацював сторожем. Мати -домогосподарка, доглядала дітей.
Іван Андрійович ріс слухняним, працьовитим, старанним у навчанні.
Малим допомагав по господарству, а підріс, то вже намагався заробити десь копійку для своїх учнівських потреб та покращення соціального добробуту сім'ї.
Коли Івану Андрійовичу виповнилося 16 років (у 1933р.) - помер його батько. Матеріальні умови в сім’ї ще погіршилися. А вчитися так хотілося. Щоб здійснити свою мрію - стати вчителем, він успішно закінчує школу N27, далі вчиться у Ніжинському педінституті на філологічному факультеті і весь цей час він десь працює (сторожем, листоношею, вантажником) після занять, у вихідні дні ,під час канікул. Так він підтримував своє матеріальне становище. Йшли роки.
Подолавши всі негаразди, завдяки великій працьовитості, силі волі, терпінню, Іван Андрійович в 1939 р. закінчив педінститут і одержав спеціальність вчителя української мови та літератури. Його направили на роботу в село в західну область України. В грудні цього ж року, по призиву на строкову службу, він став солдатом Радянської армії.
Наступав грізний 1941 р. Почалася Велика Вітчизняна війна. Так Іван Андрійович, не повернувшись із строкової служби, опинився на фронті. Всі роки війни був у діючій армії, з перших її днів і до останніх громив ворога на різних ділянках фронту, був там, куди посилала Батьківщина. Був танкістом. Був сміливим, відважним, героїчним воїном. Про це свідчать його бойові нагороди. Війну закінчив у званні лейтенанта. Був звільнений у запас. В 1946р. повернувся в рідним Ніжин. Але зустрічати його було нікому: ні сім'ї, ні мами, ні тата. Мама не діждалася зустрічі з сином- померла в 1943 р. і знову життєві негаразди не залишили його. Він відразу ж йде працювати: спочатку в дитячий притулок, потім у вечірню школу. Так було до 1949. З 1 вересня 1949р. було відкрито на Кручі семирічну школу №8 в Ніжині в 1943-1949 р. не Існувало, її знищили німці на Ліцейській.
За всі страждання і поневіряння в попередні роки доля, лагідно посміхнулася Івану Андрійовичу, який своїм життям заробив право на життя. Доля піднесла йому дорогоцінний скарб - в 1947 році вона звела його з юною красунею Марійкою. Марійка красива, розумна, працьовита, майстерна на всі руки стала любимою і люблячою дружиною турботливою матір'ю, вірним другом, і порадником в роботі. Це була щаслива сім'я, вони виростили трьох дітей і чотирьох внуків. Прожили в любові і злагоді 52 роки.
До останньої хвилини життя Івана Андрійовича Марія Федорівна невідступно поряд з ним. Але трапилося непередбачуване, і що мабуть не під силу нікому відвернути. 22 липня 1999 року Іван Андрійович раптово помер, залишивши після себе світлу пам'ять в сериях рідних, близьких та знайомих людей і гірку скорботу за ним. |
|
Сторінку створено 25.11.2012
|
Цитати тижня
Франческо Петрарка
Що користі в тім, що ти багато чого знав, раз ти не вмів застосовувати твої знання до твоїх потреб.
Лев Толстой
Знання - знаряддя, а не ціль.
Лао-Цзи
Хто думає, що осяг усе, той нічого не знає.
Джордж Бернард Шоу
Єдиний шлях, що веде до знання, - це діяльність.
Статистика
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0
|
|
